На душу где ударение

На душу где ударение

на ду́шу населения ( книжн. на каждого жителя) ;

как бог на́ душу положит ( разг. произвольно; разг. беспорядочно) ;

брать грех на́ душу ( разг. допускать обман, ложь) ;

за́ душу берет или хватает ( разг. волнует) ;

говорить по душа́м ( разг. говорить откровенно)

Нет, ду́шу пылкую твою

Волнуют, ослепляют страсти.

Мария, верь: тебя люблю

Я больше славы, больше власти.

Хотелось плакать от обиды.

Хватала за́ душу тоска.

Но, как и в древности забытой,

Слезам не верила Москва…

А. В. Жигулин, Москва

Смотреть что такое ДУША в других словарях:

ДУША (греч. psyhe, лат. anima) — одно из центральных понятий европейской философии, в связи с разработкой которого вся иерархия бытия, жизни и мысл. смотреть

Бумажная душа. Прост. Пренебр. Бюрократ, формалист. Ф 1, 176; БТС, 290.[Вся] душа в горсти у кого. Арх. О состоянии душевного расстройства, напряжения. смотреть

аж душа́ боли́ть, зі сл. ї́сти. Нестерпно, дуже хочеться. (Денис:) .. Коли б швидше розговлятися… Їсти, аж душа болить (М. Кропивницький); — Може, знайдеться що-небудь перекусити? — спитав .. співун… — Бо, їй-право, аж душа болить .. З самого ранку рісочки в роті не мали (О. Сизоненко). (аж) душа́ (се́рце) раді́є (ра́дується) у кого і без додатка. Хто-небудь дуже задоволений чимсь, відчуває радість, насолоду, втіху від чогось. — Як стрінуся з просвіченим (освіченим) чоловіком, то в мене аж душа радіє (І. Нечуй-Левицький); Надворі лютує зима-лихоманка, А в мене у хаті щебече веснянка, Аж серце радіє (Л. Глібов); Ой як вона заспіває,— село розлягає… Ой як вона засміється, душа радується (Нар. лірика). (аж) кра́ється се́рце (душа́) чиє (чия), у кого, кому і без додатка. Хто-небудь дуже переживає, страждає. Коли їм удалося Бенедя протверезити, то так утішалася (мати), мов дитина: заскакує коло нього, і цілує, і плаче, і йойкає, так, що аж серце крається чоловікові (І. Франко); — Краю мій рідний, зневажений краю! Де ж те сподіване щастя твоє? Крається серце від болю, одчаю, Як тільки долю твою нагадає (М. Вороний); Ох, Боже, Боже… Боже милосердний, нехай іде… Від цього наше горе не буде більшим і наше серце не буде менше краятись… Нехай іде… (Т. Осьмачка); Краялося її серце, коли бачила, як танки з чорними хрестами на бортах підмінали під гусениці золотоколосу пшеницю (З журналу); Краялись душі хлоп’ятам від жалю (О. Гончар). (аж) се́рце (душа́) тремти́ть (трепе́че, трепе́четься) чиє (чия), в кого і без додатка. Хто-небудь дуже хвилюється з приводу чого-небудь. (Орися): Я коня напуваю, а сама боюсь і глянуть на його, а серце так і тремтить… (С. Васильченко); Веселенько нам (дівчатам),— аж серце трепече (Марко Вовчок); Енея серце трепетало, Воно о сині віщувало (І. Котляревський); Перед скелею сріблиться течія .. Як тут гарно. Аж тремтить душа моя! (А. Кримський). (аж) холо́не / захоло́ло (захоло́нуло, похоло́нуло) се́рце (в се́рці); (аж) холо́не / захоло́ла (захоло́нула, похоло́нула) душа́ чиє (чия), у кого і без додатка. 1. Хто-небудь дуже непокоїться, переживає. Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить (Т. Шевченко); У мене й серце похолонуло: .. оддають до чужих людей, у чужу сторону (Марко Вовчок). 2. Кого-небудь охопило почуття страху, комусь дуже страшно, боязно. Серце його (Кирила Івановича) холоне від страху (Панас Мирний); Серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось волочилося по воді (Ю. Яновський); І от знову увижається мені страшна темнота .. Тихо… Глухо… страшно, аж в серці холоне (Панас Мирний); — А Клава он приїхала, таке розказує, що душа холоне! ..— Вона стала розповідати, як бомбили їх у дорозі (О. Гончар); без ше́ляга за душе́ю. Який зовсім не має грошей, бідний; без грошей. Чужинець, гольтіпака, без шеляга за душею — його зять (Олесь Досвітній). без ше́ляга при душі́. Він носився з думкою виїхати до Америки. Але як виїхати? Без шеляга при душі не рушиш з місця (І. Франко). бі́сова (прокля́та, соба́ча і т. ін.) душа́. Уживається для вираження крайнього незадоволення кимсь; роздратування, обурення з приводу чого-небудь. Він (Варчук) .. повертає додому, обдумуючи дорогою, як найкраще віддячити Трояну. Бісова душа! .. Господарів рівняє до нечистої сили (М. Стельмах); Він (Чіпка) стискував зуби. “Прокляті душі! .. На вас трохи такої муки, трохи каторги..” (Панас Мирний). болі́ти душе́ю. Дуже переживати, уболівати, тривожитися за кого-, що-небудь. Галя за всіх боліла душею (Панас Мирний); Глибоким зором і пером тонким Він (М. Коцюбинський) слугував народові своєму, Боліючи душею разом з ним (М. Рильський). відкри́та (розкри́та) душа́ у кого, чия. 1. для кого. Хто-небудь прихильно, щиро ставиться до кого-небудь. — По гроші найясніший (князь) велів звернутися до вас…— Для вас, Антоне Андрійовичу, завжди відкрита в мене душа (С. Добровольський). 2. для чого. Хто-небудь чулий, чуйний до чогось. Хоч душа моя розкрита для чужого горя, як квітка для роси, а проте .. я чую — встає з глибини, як вічне прокляття: — .. Ти все ж самотній. (М. Коцюбинський). відпочива́ти / відпочи́ти (спочи́ти) се́рцем (душе́ю). Заспокоюватися чим-небудь; знаходити душевний спокій в чому-небудь. Шкода йому стало того давнього, на котрому він серцем одпочивав; шкода стало дитячих літ (Панас Мирний); Спасибі тобі, велике спасибі за лист. Я хоч на хвилину спочив душею (М. Коцюбинський). відта́нути (відійти́) се́рцем (душе́ю). Перестати сердитися, гніватися, ображатися на кого-небудь. Тато уже перегорів, відтанув серцем (А. Дімаров); Навіть в цей вечір, коли її руки так трепетно брали свій атестат зрілості та срібну медаль, не стала дочка по-справжньому веселою, не відтанула душею, не забула, видно, вчорашньої сварки з ним (О. Гончар); Допитливих очей Чучка Олексій не витримав і ще густіше почервонів. — Говори, — трохи відійшовши серцем, зажадав секретар райкому (В. Логвиненко); // Стати добрішим, чуйнішим. Уснопкувала. як на виставку,— моторна в’язальниця. І — чого раніш майже не було — раптом відтанув душею, ворухнулося в ньому щось тепле, родинне (О. Гончар). відта́нути в душі́ у кого. Видно, щось відтануло в душі у Васькова, що він вирішив заговорити з Варварою (Л. Первомайський). всім се́рцем; всіє́ю душе́ю. 1. зі сл. люби́ти. Щиро, гаряче. Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами. (В. Сосюра); — Любиш думкою, любиш помислами своїми… ні, ти (Марусю) люби всім серцем своїм, всею (всією) душею своєю (Панас Мирний). 2. зі сл. співчува́ти, розумі́ти і под. Цілком, повністю, до кінця. Він співчував їм всім серцем і сам радо пішов би в дружину, коли б не його немолоді вже літа (О. Довженко); Знала (Марта), всім дівочим серцем розуміла, що добре хлопцеві з нею (М. Стельмах). душа́ боли́ть (щеми́ть, я́три́ться і т. ін.) / заболі́ла (защемі́ла, зая́три́лася і т. ін.) у кого, чия і без додатка. Хто-небудь дуже переживає, страждає з якогось приводу. А сон минув, розтанув. І натомість раптовим болем обпекла свідомість. Єдине слово виникло: невже?! Душа болить і тіло як чуже .. Все так як є. Приречена. Одна. Стіна. І ґрати (Л. Костенко); Треба, щоб у людей боліла душа, коли вони бачать, як простоюють дорогі агрегати (З газети); (Джавоїра:) Різні клопоти є. Від одних розцвіта, а від інших ятриться душа, ніби рана (О. Левада); Полилась по срібній ночі Срібна пісня солов’я .. Защеміла, заболіла вся душа моя (Олесь). душа́ бере́ться бо́лем. — Може, Степане Васильовичу, зумієте чимось пособити ..— Треба подумати, хлопче,— болем береться душа вчителя (М. Стельмах). душа́ в ду́шу. 1. зі сл. жи́ти. Дружно, у злагоді. Він (Семен Іванович) .. частенько заглядав до брата на вечірній вогник. Брати жили, як то кажуть, душа в душу (М. Рильський); Коли б вони (брати) тримались один одного, коли б вони жили душа в душу, усе село вклонилося б їм, визнало б їх своїми панами (М. Стельмах); Катерині стало тепло й затишно… Їй здавалось, що у їх (них) з Дмитром немає ніяких непорозумінь, що вони з ним живуть душа в душу (Ю. Збанацький). 2. зі сл. говори́ти, розмовля́ти і под. Щиро, відверто. Під час практичних занять .. можна було поговорити (з учителями) про все відкрито, душа в душу (О. Гончар); Стара заметушилася. Хутко накрила стіл. Скоро ми вже розмовляли душа в душу (З журналу). душа́ виліта́є (відліта́є, тіка́є і т. ін.) / ви́летіла (відлеті́ла, втекла́ і т. ін.) з ті́ла чия і без додатка. Хто-небудь помирає, гине. Вслід (Низ) .. стрілу пускає І просто Тагові в висок; Душа із тіла вилітає, На жовтий пада труп пісок (І. Котляревський); Всяк думав, що зробила ця безздоровна .. дівчина людям, що вони збираються її катувати, її, котрій не достає злегка похлинутися. щоб душа вилетіла з тіла (Панас Мирний). душа́ ма́ло не втекла́ з ті́ла. Правда, дав (Маланці) панич Льольо два злоти, та один бабі Мар’яні оддала, бо як схопила колька, то мало душа не втекла з тіла (М. Коцюбинський). до́бра душа́ відлеті́ла в не́бо. Почувши близьку смерть, (Балабан) тихо промовив: — Здається мені, пани-браття, помираю славною смертю .. Відлетіла в небо добра Балабанова душа (О. Довженко). душа́ поки́нула кого. Увійшов Дорофтей і став коло порога.— Що, покинула душа вашого Микиту душа́ в п’я́ти (п’я́тки) тіка́є (опуска́ється, хова́ється і т. ін.) / втекла́ (опусти́лася, схова́лася і т. ін.) чия, у кого і без додатка. Хто-небудь раптово відчуває сильний переляк; комусь стає страшно. На кожній вибоїні, коли віз бувало перехиляється .. вся душа тікає в п’яти і він часом аж спітніє зі страху (В. Гжицький); У лисиці душа в п’ятки виступала, а йти (до лева) треба було (Укр.. казки); Не один Микола перелякався. Фредова душа теж пішла в п’ятки (Ю. Збанацький); Тарган глянув на дебелого солдата, на його пудові кулаки, і його душа вскочила в п’яти (С. Добровольський). душа́ аж (вже й) в п’я́тах (у п’я́тках). Як замахнеться було мати (книжкою), так у мене душа аж у п’ятах (Остап Вишня); — Мій татусь — буркотун, а насправді добряк! .. А в тебе, певно, вже й душа в п’ятках (Ю. Збанацький). душа́ загляда́є в п’я́тки. — Хто себе почуває кволим, у кого душа часто заглядає у п’ятки душа́ (губа́) не з лопу́цька в кого, чия. Хто-небудь наділений позитивними рисами; сміливий, принциповий. Люблю я таких людей, завзятих і проклятих, щоб душа в них була не з лопуцька (Ю. Яновський); — Спи спокійно, хлопче! — додав він (дяк), трохи помовчавши… Ми теж не ликом шиті, і душа в нас не з лопуцька (В. Шевчук). душа́ із лопу́цька. Невже він (Данило) такий боягуз, невже його душа із лопуцька? (М. Стельмах); Маковею,— спокійно вів Роман.— .. Ти .. в боях авторитет здобув.. Але ж молодий та ласий на все, що в очі б’є! — А що ж, по-твоєму, в мене душа з лопуцька? (О. Гончар). душа́ де́ржиться (трима́ється) в ті́лі чим, у кого, чия і без додатка. Хто-небудь ледве животіє, підтримуючи своє існування чим-небудь. Передачі (в тюрму) приносили дуже рідко. Милосердніші роздавали одержану паляницю на всіх — по шматочку. Тим і трималась душа в тілі (Ю. Збанацький). душа́ замути́лась чия, у кого і без додатка. Хто-небудь втратив душевну рівновагу, спокій, стриманість і т. ін. Чи могла Варвара слухати нестерпну, пристрасну річ дівчини? Замутилась душа, аж потемніло в очах. Як вона сміє ставати матері наперекір? (К. Гордієнко). душа́ на́встіж (наро́зхрист) чия, у кого і без додатка. Хто-небудь відвертий, щирий у поводженні з іншими. Добре, мабуть, оцьому Тимошеві — душа навстіж (С. Журахович); Тоня думає про старшу свою сестру .. Невже і їй попадеться такий. — симпатяга чоловік, душа нарозхрист… (О. Гончар). душа́ не прийма́є чого і без додатка. Не хочеться чого-небудь (їсти, пити і т. ін.). Їв би очима, та душа не приймає (Укр.. присл..); (Солдат:) Як надивишся зранку, як знущаються з бідних людей, то повір, що не те що обіду, а навіть махорки не приймає душа (О. Левада). душа́ несе́ тяга́р чия. Хто-небудь болісно переживає, тужить, страждає; комусь дуже важко. Про що він (Хмельницький) думав, сам на сам з собою, опівночі, напередодні бою? Який душа несла його тягар, про що тоді він радився із Богом? Те знає лиш перо і каламар (Л. Костенко). душа́ облива́ється кро́в’ю у кого, чия і без додатка. Хто-небудь дуже страждає з якогось приводу. Душа його (Ладенкова) обливалася кров’ю від переживань за невдачі на фронтах (П. Автомонов). душа́ огорта́ється (пройма́ється) жа́лем (ту́гою) чия. Хто-небудь сповнений якимcь почуттям, глибоко вражений, схвильований. Важким жалем огорнулась Михайлова душа при звістці, що комісар Антоненко зовсім зліг (Ю. Збанацький); (Василь:) Коли б ти (Марусю) знала, .. яким жалем проймається душа моя, що так безневинно спакощено життя твоє (Панас Мирний). душа́ переста́вилася (преста́вилася) чия, заст. Хто-небудь помер. Як зірочка покотиться, то душа переставиться (Панас Мирний); Сільською вулицею (поліцаї) пройшли в суворій мовчанці. До людей не віталися.— То вже чиясь душа сьогодні преставиться,— гомоніли люди, визираючи з-за тинів (Григорій Тютюнник). душа́ перетлі́ла (перемлі́ла) у кого і без додатка. Хто-небудь настраждався, знемігся від почуття тривоги, страху, туги і т. ін. — А мене не зобидили? Душа перетліла. Найкращу земельку як язиком корова злизала (М. Стельмах); — Ой сину мій, сину,— думала мати,— Як же в мене за тебе душа перетліла, та й зараз спокою немає (І. Цюпа). душа́ порива́ється чия, до кого—чого, куди і без додатка. Хто-небудь відчуває нестримний потяг, прагнення до кого-, чого-небудь, бажання чогось. Опущені з полудрабка босі ноги самі ворушились під стеливо далеких дівочих пісень, а душа поривалась до них, бажаючи співати (М. Стельмах); Душа його звідусіль поривалась саме сюди (в село), саме тут завжди знаходила затишок, дружбу, любов (О. Гончар). душа́ приста́ла чия; се́рце приста́ло чиє, до кого—чого і без додатка. Хто-небудь уподобав, полюбив когось, щось. Навіки пристала душа моя до тієї жінки,— на зріст невисокої, тихої і лагідної за вдачею, великої трудівниці, яка мала велике серце і любила всіх людей (З газети). приста́ла ду́шка. Полюбила такого, Що не має нічого: Нема свитки, ні кожушка, Та пристала моя душка (Укр.. пісні). душе́ю приста́ти. Роман зразу пристав душею до тих книжок, любив їх читати і докладно розказував потім у школі те, про що читав (І. Нечуй-Левицький). душа́ проща́ється (розлуча́ється) / попроща́лася (розлучи́лася) з ті́лом. Хто-небудь помирає. Панський сторож .. тяжко дише.. Ось розкриває очі… То ними світить докора? Чи посилає прокльони. Ні, то душа прощається з тілом (Панас Мирний). душа́ розм’я́кла чия, у кого і без додатка. Хто-небудь подобрішав, став податливим, згідливим, не чинить опору. Я поки міг, то якось відгризався, А в неї ж (матері), знаєш, не язик — жало, Що я намучивсь, що я натерзався! А потім здався, ради не було. Душа розм’якла якось, заморилась, хоч коники ліпи, як з м’якуша. До всього звикла, із усім змирилась (Л. Костенко). душа́ (се́рце) не лежи́ть чия (чиє), до кого—чого і без додатка. Хто-небудь не має інтересу, не відчуває прихильності, симпатії і т. ін. до кого-, чого-небудь; хтось або щось не подобається. Не скрию (не приховаю) від Вас,— підходили до мене тутешні знайомі запитувати про святкування. Я одповів, що це все дурниця, до якої не лежить .. моя душа (Панас Мирний); — Ініціативний інженер,— похвалив (Сахацького) Колодуб.— Не лежала спочатку моя душа до нього,— в задумі вимовив Степан Гаврилович (Л. Дмитерко); // Хто-небудь не має бажання робити щось через антипатію до когось—чогось або відсутність внутрішнього спонукання. — Ти повинен піти (на заручини), Миколо. — Душа не лежить,— одбивався Микола (В. Кучер). душа́ (се́рце) лежи́ть до кого—чого. Змалечку в Гната душа лежала до машин (С. Чорнобривець); Вона любила обох синів, але серце її чомусь більше лежало до молодшого сина Уліба (С. Скляренко); — Допомагати можна тому, у душа́ (се́рце) не на мі́сці чия (чиє), у кого і без додатка. Хто-небудь перебуває в стані тривоги, занепокоєння, дуже хвилюється, переживає. Їде Федір за паном у двір — серце тремтить, душа не на місці (Панас Мирний); — Сказав ти — до Варивона йдеш, а серце моє непокоїлось .. Примічала перед цим: не на місці душа твоя (М. Стельмах); — Пішов і я,— каже Михайло,— три кілометри пройду, а там Савка дасть мотоцикл, миттю буду на МТС… У мене серце не на місці (Ю. Яновський); — Та скажи ж ти мені, нарешті, чортів пакіл,— раптом вибухнув Кочерга,— я ж бачу, що в тебе серце не на місці (В. Собко). душа́ на мі́сці. Вся сім’я вмісті (разом) й душа на місці (Укр.. присл..). душа́ (се́рце) переверта́ється / переверну́лася (се́рце переверну́лося) чия (чиє), у кого. 1. Хто-небудь відчуває гострий жаль, переймається співчуттям до когось—чогось. (Ганна:) І повіриш, Арсеньку, у мене так просто душа перевертається од усього цього. І давно уже я пішла б од них, коли б не Оля (З. Мороз); Хведір став навпроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима .. У Христі серце перевернулося, сльози затремтіли на очах (Панас Мирний). 2. від чого. У кого-небудь виникає гостре відчуття огиди до когось—чогось. — Як бридко ти промовив сі слова! Душа моя од їх (них) перевернулась! (Леся Українка). душа́ (се́рце) рве́ться. 1. чия (чиє), у кого і без додатка. Хто-небудь дуже переживає за щось, страждає від чогось. Разом з піснею (Вутанька) вже мовби переливалася в інший, нетутешній світ. Ллються сльози, рветься душа; а вона виводить все вище й вище (О. Гончар). се́рце рве́ться з жалю́ (від розпу́ки). — Сльози течуть по його обличчю, серце маленьке рветься з жалю, а Дмитрик біжить усе далі і нічого не бачить перед собою (М. Коцюбинський); Андрій стояв ні живий, ні мертвий, видно було, що серце його рвалось від розпуки (Ю. Збанацький). 2. куди, за ким—чим, до кого—чого. Хто-небудь нестримно прагне кудись, до когось—чогось. Душа його (художника) рветься на південь (М. Коцюбинський); Серце мліє, смутні думки летять у невідомий край, а за ними рветься й душа, бо немає для неї притулку на землі (О. Стороженко); Те, що вчора здавалось особливо принадним, сьогодні втрачало свою красу, і вже до іншог душа́ (се́рце) розрива́ється (рве́ться) на́дво́є (навпі́л) у кого, чия (чиє) і без додатка. Хто-небудь дуже страждає від суперечливих почуттів, від неможливості вирішити щось, допомогти чимсь і т. ін. — Куди мені пристати? — крикнув Саїб,— що маю робити? Душа моя розривається надвоє! (І. Нечуй-Левицький); Вона (Пріська) чує голос Пилипів; вона баче (бачить) його безпомощного (безпомічного), як він ховає одубілу голову в сніг .. серце її рветься надвоє (Панас Мирний). душа́ розрива́ється на дві полови́ни. У цю ніч Добринич відчув, .. що душа його розривається на дві половини (С. Скляренко). аж розрива́ється душа́ на́дво́є. (Прісцілла:) Руфіне, годі! догадуюсь .. і се мені так тяжко… мішаються всі почуття… так трудно… аж розривається душа надвоє… (Леся Українка). душа́ (се́рце) скні́є чия (чиє), у кого, за кого і без додатка. Хто-небудь переживає, хвилюється за когось, тяжко страждає, охоплений почуттям жалю, туги і т. ін. Хвора, серед самоти, уперше пізнала (Солоха), що їй тяжко: душа .. скніла, серце нудилося (Панас Мирний); Немає в Середи тієї радості, душа чогось скніє, а з голови не сходять тривожні думки (Д. Бедзик); Ще в степу за селом все думав (Давид) про Тихона, і скніло серце за нього (А. Головко). душа́ (се́рце) співа́є чия (чиє), у кого і без додатка. Хто-небудь перебуває в доброму, піднесеному настрої; радіє. Батько Дніпро тече собі спокійно, і ліси на горах стоять, як на картині художника,— просто душа співає од такої краси… (Ю. Яновський); Вона (Настуся) прагнула говорити якнайділовитіше, .. а в самої співала душа, оченята так і бризкали захопленням (Ю. Збанацький); Серце старого гірника співало, солодко щеміло від радісного передчуття (Д. Ткач). душа́ ті́шиться. Та втома солодка, після неї тішиться душа, а натруджене тіло краще спочине (І. Цюпа). душа́ со́хне у кого, від чого. Кому-небудь щось дуже не подобається. (Лінда:) Слухай, Вацеку .. Ти мені подобаєшся .. Але не говори зі мною про науку і вчених. У мене сохне душа, коли я чую про атоми чи про ту твою протоплазму (О. Левада). душа́ ста́ла на мі́сце чия. Хто-небудь заспокоївся, перестав тривожитися, хвилюватися. Тільки тепер, коли він (Єгипта) повернувся і з ним нічого не сталось, Ліна відчула, що душа її стала на місце і спатиме вона спокійно (О. Гончар). душе́ю і се́рцем. Самовіддано, щиро. Душею і серцем до Вас прихильний П. Рудченко (Панас Мирний). душе́ю і ті́лом. 1. Повністю, до кінця, всім єством. Душею і тілом був (Глухенький) відданий артілі (О. Гончар). 2. Щиро, самовіддано. Знов вона (Тізба) йде і шука юнака і душею і тілом, Пильно бажа розказать про свої небезпеки жахливі (М. Зеров). 3. У всіх відношеннях. — Ось у тому житті. де не пігмеїв побачиш, а квітучих атлетів, людей, прекрасних душею і тілом, для кого почуття стало нормою існування… Уяви себе там! (О. Гончар). жива́ душа́. 1. Людина. Єсть у мене діти, та де їх подіти? Заховать з собою? — гріх, душа жива (Т. Шевченко); Іноді занишкне в кузові, навантаженім табуретками, що їх вихованці роблять в майстернях, щоправда, на прохідній .. втікача неодмінно виявлять, і вахтер наказує: “Ану, вилазь, чоловіче! Ти ж таки жива душа, а не табуретка” (О. Гончар). 2. Живий, з ознаками життя. Став (Чіпка) одбирати своє й у свого брата, заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить (Панас Мирний). завмира́ти / завме́рти се́рцем (душе́ю). Дуже хвилюватися, переживати (з переляку, від захоплення, тривоги і т. ін.). Андрій зайшов на ґанок і, завмираючи серцем, натиснув на клямку (І. Багряний); Він знав напам’ять майже всього “Кобзаря”, читав його, коли на душі було важко, читав і .. завмирав душею, весь палав і хвилювався (Ю. Збанацький). за душе́ю у кого, зі сл. бу́ти, ма́ти і т. ін. 1. При собі, у власності, у наявності. — Сердюки спробували були видурити капітал .. у Данька Яреська. Знали вони, що при капіталі хлопець, має за душею срібного полтинника (О. Гончар). 2. зі сл. затаї́ти, ма́ти і под. У собі. (Петро:) Ну-ну, сестро, ну! Викладай, викладай, що затаїла за душею (Панас Мирний); — Ви йому про це сказали? — Так, я йому все виклав, що мав за душею (М. Ю. Тарновський). за́яча душа́. 1. Боязка, полохлива людина. Нічого, крім презирства, в неї (Ольги) до цих паненят нема, всі вони заячі душі (Я. Качура). 2. Уживається для вираження незадоволення, роздратування з приводу чого-небудь. (Ковшик:) Як же ти (Кандибо) смієш так ставитись до заслужених матерів, заяча твоя душа (О. Корнійчук). з відкри́тою (розкри́тою) душе́ю; з відкри́тим (розкри́тим) се́рцем, зі сл. зустріча́ти. Щиро, радісно. — Знаєш, як тебе там зустрінуть? Бачив, як нас зустрічала Словакія? З дзвонами, квітами, з відкритою душею! (О. Гончар); Вони (індійці) зустрічали нас з відкритою душею, з осміхненим лицем (В. Минко); Ну,— вигукнув Брюллов…— Розквітайте, Тарасе, для свого народу, зустрічайте нове життя з розкритим серцем (Л. Смілянський); // Без будь-яких упереджень, хитрощів, підступів. Татліп любив людей. Йшов до них з відкритою душею: мав багато друзів (З журналу). з дорого́ю душе́ю. Охоче, з великим задоволенням, з радістю. (Храпко:) Нуте лиш, я вам оце дільце припоручу. (Печариця:) Я з дорогою душею, та чи втну його? (Панас Мирний); А я б і справді з дорогою душею зараз би до вас вибралася, дарма, що тепер північ і надворі негода (Леся Українка); Артем розповів Христі, що це за родичі, що за люди: щирі, привітні. З дорогою душею приймуть її (А. Головко); // З готовністю. Вихристюк з дорогою душею дав би експедиції все, що просять, а то й більше, але ж така невправка по господарству (О. Гончар). з душе́ю, зі сл. погуби́ти, зни́щити, з’ї́сти і т. ін. Повністю, до кінця. Ви, може, читали (поетові) вірші і переклади в “Правді”. З’їли хлопця, схрупали з душею (Леся Українка). з легки́м се́рцем; з легко́ю душе́ю. Без будь-якої тривоги, без жалю, вагань, переживань. Ви не думайте, що я на легкім хлібу виросла і так собі, з легким серцем на легкий хліб пустилася! (І. Франко); Мусієві повезло. Він правив кіньми самого Жежері — баскими, вороними. .. Не з легким серцем дав її (упряжку) Жежеря (В. Речмедін); Вдовольнивши таким чином своє почуття порядку, Гашке вже, певне, з легкою душею пострілював з парабелума по “живих мішенях” (В. Козаченко); — Б’ють і лежачих з легкою душею. Ті, що кохаються в зраді та лжі, І на невинного гострять ножі (С. Караванський); // З полегшенням. Горіли плавні.— Ні, не до нас йде, а вбік, за вітром,— з легким серцем зітхнула врешті Соломія (М. Коцюбинський). з ті́лом і душе́ю. Цілком, повністю. — Мамо, рятуйте Миколу, бо він пропаде з тілом і душею (І. Нечуй-Левицький); Інший побут, вищі звичаї міські захоплюють її зовсім, з тілом і душею (Панас Мирний); (Орест:) Ти ж знаєш, що, кидаючи мене, ти губиш мене з тілом і душею, у мене нічого не зостанеться в житті без тебе (Леся Українка). (і (ні, ані́)) копі́йки (зла́маної (мі́дної, щерба́тої)) (ше́ляга) нема́ (нема́є, не було́) за душе́ю у кого і без додатка. Хто-небудь не має грошей, дуже бідний. — Куди я піду, коли в мене копійки нема за душею,— сказала Василина (І. Нечуй-Левицький); — Та що ж ви візьмете, коли в мене й копійки зламаної нема за душею! (М. Коцюбинський); — Віддай хоч попереду те, що винні зосталися.— Копійки мідної за душею немає, батюшка (Панас Мирний); Навіть у 1921 році, коли в нас люди орудували мільйонами, в дядька Володимира, як він казав, не було за душею і щербатої копійки (М. Стельмах); — Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на Бога… Празник святий іде… Ти ж будеш і їсти, і пити, а тут за душею шеляга немає (Панас Мирний). ка́їнова душа́. Зрадлива, підступна людина. Люди зневажали його і називали каїновою душею за підлий характер (З усн. мови). кипи́ть (закипа́є) душа́ (се́рце) / закипі́ла (скипі́ла) душа́; скипі́ло (обкипі́ло) се́рце у кого, чия (чиє), від чого. 1. Хто-небудь перебуває в стані сильного нервового збудження, хвилювання. — Душа в мене кипить од безчесної гадки! Через якісь погані .. халупи хотять (хочуть) оддати на руїну осередок держави! (І. Нечуй-Левицький); Чи не вперше так за всі роки закипіла зібгана наймитська душа (М. Стельмах); Йосип мовчав, доки кипіло його серце, доки було мочі мовчати (Панас Мирний). 2. на кого—що, проти кого—чого і без додатка. Хто-небудь гнівається, сердиться на когось—щось, обурюється з приводу чогось. Йдемо в оперу. Наталка мовчить. Почуваю, що душа її аж до самого дна кипить на мене та на мою професію (Ю. Яновський); Закипала гнівом Маркова душа проти ситих і кровожадних… Не раз шкодував, що залишив рідну землю (І. Цюпа); — Я так і обімліла. Відьма ж вона, відьма! Скипіло моє сер крива́виться се́рце (душа́) чиє (чия), у кого і без додатка . Хто-небудь мучиться, страждає. І кривавиться серце, читаючи повість вашу, гуцули, .. повість боротьби вашої (Г. Хоткевич); Її душа кривавилася, мов покалічена (О. Кобилянська). криви́ти / покриви́ти душе́ю. Бути нещирим; лицемірити. Дівчина, не звикнувши кривити душею, нічого не відповіла настирливому залицяльникові (С. Добровольський); Ніколи я у ріднім слові Не кривив душею у житті (А. Малишко); Вони (батьки) не покривлять душею, а скажуть чесно свою думку про все (В. Кучер). скриви́ти душе́ю. В цей час вона не могла скривити душею і розповіла усе про своє прохання (М. Стельмах). куди́ (ті́льки) душа́ забажа́є (захо́че), зі сл. піти. Будь-куди, куди завгодно. — А після лиману? Ще кудись були наміри (податися)? — Без намірів. Куди душа забажає… Галасвіта (О. Гончар); — Ти ж, Марино, не панщанна, ти московка, вольна. Знялася б з місця й полетіла, як та птиця, куди тільки душа забажає (І. Нечуй-Левицький). ле́две (наси́лу) душа́ де́ржиться (трима́ється) в ті́лі у кого, чия. Хто-небудь дуже слабий, кволий, ледве живий. Значить, Ви ще пам’ятаєте, що десь далеко .. живе прихильна до Вас душа. Правда, та душа ледве держиться в тілі (М. Коцюбинський); Вже насилу душа моя (Палажчина) держиться в тілі (І. Нечуй-Левицький). ма́ти за душе́ю що. 1. Володіти чимсь, якимсь багатством. — Чи має що за душею її (Мелашки) батько? — А чом же? Балаш, здається, людина з достатками (І. Нечуй-Левицький). 2. Думати, говорити, знати і т. ін. що-небудь. — Ви йому про це сказали? Так, я йому все виклав, що мав за душею (М. Ю. Тарновський); — Називаєш плетухою… Ну, називай, коли кращих слів за душею не маєш для мене (Є. Гуцало). ми́шача душа́. Боязка, полохлива людина з дріб’язковою, підлою вдачею. — Великий Докучаєв. Мишачі душі з департаментів, скупі й лякливі (М. Рудь). млі́ти душе́ю (се́рцем). 1. за кого—що і без додатка. Уболівати за кого-, що-небудь; переживати. — Сюди, туди — аж воли мої в гречці.. І, лихо. що ж це буде! — млію душею (А. Тесленко); Вночі не спить (Катря), його (дитя) доглядає, вдень серцем за його (нього) мліє, коли робота одірве від його на яку хвилину (Панас Мирний). помлі́ти (попомлі́ти) душе́ю (тривалий час). Скільки наплакалась (Надія), потім набідувалась, скільки душею помліла (Я. Баш); Попомлів же він тоді за них (пісні) душею (Панас Мирний). 2. Відчувати страх; боятися. Мала пацієнтка мліла душею перед дверима лікаря (З усн. мови); попомлі́ти душе́ю від стра́ху (тривалий час). Хай трохи попомліє (Пилипко) душею від страху, а як засне, переспить (Панас Мирний). над душе́ю, зі сл. стоя́ти, сиді́ти і т. ін. Набридливо, невідступно перебувати біля кого-небудь. Йому (Миколі) заманулося піти до неї (Нимидори), .. хоч подивитися на неї, та гуменний стовбичив над душею (І. Нечуй-Левицький); Гордій Кошара із жінкою сумно .. стоять біля гарби, на якій .. лежить Денис.— Ішли б додому. Чого стримите над душею? (Григорій Тютюнник); — Зовсім не слід сидіти у хворого над душею,— повчав Ковалишин (Ю. Шовкопляс). не ма́ти душі́. Бути непорядним, недоброзичливим, жорстоким і т. ін. Гей, а хто в кохання грає, Той приносить людям зло, Той душі, мабуть, не має (С. Воскрекасенко). нічо́го не ма́ти за душе́ю. Байдужий чиновник, холодна й пуста істота, яка нічого не має за душею (О. Полторацький). не ма́ти (й) копі́йки (гроша́, нічо́го і т. ін.) за душе́ю. Бути бідним, без грошей, без засобів до існування. Ця компанія нагадала ті дні, коли він, не маючи копійки за душею, плавав з Казані до Астрахані на вакації (В. Канівець); Помітивши до себе увагу, старий скупо посміхнувся: — То й гроша не мав за душею, а тепер — двадцятьп’ятьтисячником (двадцятип’ятитисячником) став. Чув про таких? (П. Панч); — Ви знали, що я учитель, а не землевласник чи фабрикант, у мене тільки й всього, що ота нужденна місячна платня та борги, за душею гроша не маю про чорний день (О. Ткачук). не ма́ти гроша́ щерба́того в кише́ні. — Він трошки випив…— догадується з гурту хтось.— За що? Гроша щербатого в кишені не має! (В. Бабляк). ні одна́ (жива́) душа́. Ніхто. Лановий уже доповів прикажчикові, що з Проценкового двору ні одна душа на панщину не вийшла (Панас Мирний); Густі ліси вкривали гори й яри .. В ті пущі не заходила ніколи ні одна жива душа (І. Нечуй-Левицький). нічо́го нема́ за душе́ю у кого. Хто-небудь обмежений, негуманний і т. ін. Вона не раз докоряла собі: як могла захопитися легковажним молодиком, у котрого нема абсолютно нічого за душею? (М. Слабошпицький). носи́тися як (мов, ні́би і т. ін.) чорт із грі́шною душе́ю перев. з ким. Приділяти надмірну увагу чомусь незначному. Василинка вислухала, як ластівка потрапила до твоїх рук, і поспитала: — А чого ти носишся з нею як чорт із грішною душею? (Є. Гуцало). переболі́ти душе́ю (се́рцем) за кого і без додатка. Пережити велику тривогу, зазнати страждань. От тільки переболів душею за тебе, голубочко моя (М. Коцюбинський); (Параска:) Зніметься (Мар’яна), піде та гляди — аж до півночі нема. а тут ждеш, ждеш, передумаєш, переболієш серцем, поки прийде (С. Васильченко). перетлі́ти душе́ю (се́рцем). Тяжко пережити, перестраждати від тривоги, страху, туги і т. ін. Невже .. загинув Любчик? Не віриться. Скільки перетлів душею Юрій за ці години (А. Хижняк); Ще більше перетліла серцем за Данька, доки він там десь з ворогом рубався (О. Гончар). поро́жня душа́; поро́жнє се́рце. Хто-небудь відчуває душевну спустошеність, байдужість до навколишнього світу, перебуває у стані депресії. Я тільки з рейду… Губи, мов крейда, порожня душа (В. Сосюра); Тепер на світі він — один. З порожньою душею він На камінь надмогильний сів, Рукою по чолі провів (Переклад М. Рильського). прикипі́ти се́рцем (душе́ю). 1. до кого. Відчути велику прихильність, щиро прив’язатися до когось. Отакий був наш Гриша. Він усім подобався, навіть Слюсаренко прикипів до нього серцем (М. Чабанівський); Вони якось відразу прикипіли серцем до нової виховательки, побачили в ній не тільки учительку, але й матір, людину близьку і рідну (Ю. Збанацький); // Покохати когось. От і тепер прикипіла Горпина вже душею до Петруся, бо вже ніхто в цілім світі не був для неї рідніший, ніж він (Грицько Григоренко). 2. до чого. Захопитися чимсь, полюбити щось. Подруга Марійка тільки рік проробила, пішла з трактора. А Докія прикипіла серцем до справи (З журналу); Хто, як кажуть, прикипів душею до поля, той не зраджував йому (З журналу). прили́пнути (всім) се́рцем ((всіє́ю) душе́ю) до кого—чого. Зріднитися з кимсь, полюбити когось, щось. Серцем Микола вже прилип до свого острова (Ю. Збанацький); Усім серцем і всією душею прилип був (Опанас) до своєї батьківщини, жив у ній думками і жив нею (І. Франко). прихиля́тися / прихили́тися се́рцем (душе́ю) до кого. Приятелювати з кимсь, симпатизувати комусь, любити когось. Олег все більше звикав і прихилявся серцем до Люди, а Люда сміялася, пустувала й хто зна, що було у неї на думці (Л. Дмитерко); Не хотіла (татарочка) підсобляти в будь-якім підступі супроти Подолянки, до котрої татарочка, в неволі зів’явши, чомусь прихилилась душею (О. Ільченко). прокида́ється / проки́нулося се́рце; проки́нулася душа́ у кого, чиє (чия). Хто-небудь знову відчуває інтерес до життя. В неї прокинулось ще раз серце, прокинулось кохання до Ястшембського (І. Нечуй-Левицький); І в золотій журбі про милого Твоя прокинеться душа (Т. Масенко). пуска́ти / пусти́ти з душе́ю кого. 1. Залишати живим кого-небудь; не вбивати, відпускати. (Пан Душечка:) Так і так, розказує, здибав мене в лісі Кармелюк, пограбував до ниточки, тільки що пустив із душею (С. Васильченко). 2. Залишати кого-небудь без будь-яких засобів існування. — В рік волі, коли одним землю ланцюгами наділяли, а інших з душею на волю пускали, побував у нас один старий благочестивий батюшка (М. Стельмах). розлу́ка з душе́ю. Смерть. — Якби не Максим, — каже, — була б тобі, вражий сину, з душею розлука! (М. Пригара). се́рце боли́ть / заболі́ло (зболі́ло, наболі́ло); душа́ боли́ть (зболі́ла) чиє (чия), у кого і без додатка. Хто-небудь тяжко переживає з якогось приводу, уболіває, тривожиться за кого-, що-небудь. Дітки плачуть, а в матері серце болить (М. Номис); Серце болить, коли глянеш, як воно (зерно) гине все, перестоює (В. Кучер); — Я піду й на Сибір за правду. А вам не покорюсь. Ну, тільки ж душа болить… Серце болить. За що? (В. Винниченко); Ах, той Йон. У неї серце так наболіло через нього (М. Коцюбинський); — Панна Анельо, моя дорога ви, моя кохана .. Я змучивсь .. у мене душа зболіла (М. Коцюбинський). се́рденько боли́ть. Місяць в хмари закотився, Та й стало темненько. Чого ж Петро зажурився, І болить серденько (П. Гулак-Артемовський). се́рцем (душе́ю) прирости́ до кого. Відчути прихильність, прив’язатися до когось; полюбити когось, зріднитися з кимсь. Лагідна зовиця з першого ж дня серцем приросла до своєї молоденької невісточки (А. Дімаров); У рідну хату повела дівчина бійця, душею приросла до нього, рада поєднати свою долю з ним (К. Гордієнко). се́рце ни́є (млі́є, тлі́є і т. ін.); душа́ ни́є (млі́є, тлі́є і т. ін.) чиє (чия), у кого і без додатка. Хто-небудь дуже переживає, страждає. “Господи! Де ж се вона ділася. ” Ниє-омліває материне серце (Панас Мирний); Бридко йому було на душі, серце нило… Та — нічого, казав собі, все минеться, вляжеться (Є. Гуцало); — Думати? Се ти думатимеш, коли в мене серце тліє! (Марко Вовчок); Коли їхали через знайоме місто. серце його боляче стискалос. смотреть

греч. . лат. anima) – понятие, выражавшее исторически изменявшиеся воззрения на психику человека и животных; в религии и идеалистич. философии и психологии – будто бы особое нематериальное (независимое от тела) оживотворяющее и познающее начало. Возникновение понятия Д. связано с анимястич. взглядами первобытных народов (см. Анимизм). В представлениях первобытного человека Д. четко не отделяется от тела. Эти представления сложились в результате донауч., примитивно-материалистич. истолкования явлений жизнедеятельности и сознания, в т.ч. таких, как сон, смерть, обморок и т.п. Не располагая средствами причинного объяснения подобных явлений, первобытный человек принимал их непосредственно воспринимаемую видимость за действительную сущность. Так, сновидения представлялись впечатлениями Д., покидающей во сне тело и странствующей по земле. т.к. отсутствовало понимание смерти как конечного этапа жизненного процесса, то она воспринималась в качестве разновидности сна, когда Д. по к.-л. причинам не возвращается в тело. Первобытный человек осмыслял эти явления путем переноса на них свойств и особенностей живого индивида и коллектива. Д. – двойник человека; ее потребности и привычки, условия существования те же, что и у живых людей. Д. умерших составляют такие же коллективы, как и живые люди, с теми же занятиями и социальным укладом. Коллективы живых людей и Д. мертвых взаимно зависимы, их связь – материальная, хозяйственная. Представления об этой «зависимости» от Д. как индивида, так и общества, обусловленные бессилием дикаря перед природой, породили культовое отношение к Д. – первонач. форму религии. В дальнейшем в связи с развитием общества, с дифференциацией планирования и исполнения, физич. труда и «духовных сил производства», с появлением классового общества и развитием абстрагирующей способности человека возникли идеи о внематериальной природе Д. Вместе с тем прежние анимистич. мифологич. представления начинают уступать место попыткам истолкования Д. с т. зр. натурфилос. картины мира. У ионийских натурфилософов Фалеса, Анаксимена и у Гераклита Д. трактуется как оживотворяющая людей и животных форма элемента, образующего первоначало мира (воды, воздуха, огня). Последоват. проведение этой идеи приводит их к заключению о всеобщей одушевленности материи (гилозоизм) – своеобразной форме материализма. Следствием развития этих материалистич. идей у атомистов Демокрита, Эпикура и Лукреция является толкование Д. как материального оживотворяющего тело органа, руководимого также материальным началом – духом, или, иначе, разумом, несущим функцию руководства всем процессом жизни (см. Лукреций, О природе вещей, III 95–170; рус. пер., М., 1958). Поскольку дух и Д. представляют собой орган тела, они сами телесны и образуются, согласно атомистам, из шаровидных, мелких и потому наиболее подвижных атомов. При всей наивности этого взгляда прогрессивным в нем было утверждение о том, что свойства живого – от низших функций тела и до психики, разума – являются свойствами самой материи. Этой материалистич. концепции Д. в античности противостояла идеалистич. ее интерпретация – теория божеств. происхождения Д. (Эпихарм, пифагорейцы, Платон). Пифагорейцы представляли себе Д. как начало, воплощающее гармонию Гности тела. Соответственно своей теории чисел они рассматривали эту, гармонию как особую бессмертную сущность, вносимую в тело. В то же время у пифагорейцев имеются и наивно-материалистич. представления о Д. как о пылинках Солнца и фантастич. взгляды о повторении макрокосма в микрокосме. В плане рационалистич. мифа решал проблему Д. и Платон (см. диалоги «Федон» и «Тимей»). Он строил целую конструкцию творения богом Д. как носителя ума. Бог «. вывел заключение, что нечто неразумное никогда, как творение, не будет прекраснее того, что имеет ум. а ума не может быть ни в чем без души. Следуя такой мысли, ум вселил он в душу, а душу – в тело. » («Тимей», 30 В; рус. пер., М., 1879). Платон рассматривал Вселенную как одушевленное тело (см. тамже, 30 В – D), человека – как микрокосм, повторяющий макрокосм (см. тамже, 69 С ). Считая тело несовершенным, множественным, преходящим началом, загрязняющим единую, бессмертную Д., Платон разделял учения о переселении Д. Он подробно разбирал строение тела человека, разделяя части его по степени совершенства и влияния на Д. Разумную Д. он помещал в голову, чувственную – в грудь, чревную – низший вид – ниже грудобрюшной преграды. Для греч. философов характерно пластич. представление о Д. Как у пифагорейцев и Платона, так и у атомистов Д. ассоциируется с наиболее совершенным геометрич. телом – шаром (на этом основании, напр., Платон сопоставлял Вселенную как местопребывание мировой Д. с головой – местопребыванием разумной Д.). Этот наглядно-образный взгляд на Д. делает резкой принципиальную противоположность трактовок Д. у материалистов-атомистов и у идеалистов. Если у атомистов она выводится из самих действительных процессов жизнедеятельности, то идеалисты вынуждены для ее истолкования обращаться к мифологич. типу мышления. Концепцию Д., оказавшую большое влияние на последующее решение проблемы, дал Аристотель. Он считал Д. неотделимой от тела (материи). Такая позиция обусловливала резко отрицат. отношение Аристотеля к мифологич. концепциям переселения Д., предсуществования Д. в мире идей, характерным для «первобытного идеализма» Платона. Аристотель трактовал Д. как материальное начало, имеющее определ. место нахождения в теле, а именно – в сердце, к-рое сообщает теплоту крови, питающую «жизненный дух» (pneuma) организма. Однако сохранить материалистич. тенденцию Аристотель не смог: этому помешало идеалистич. понимание источника движения. В соответствии со своим пониманием материи как потенции и формы, как активного начала он трактует Д. как «. причину и начало живого тела. » («О душе», II 4, 415в7; рус. пер., М., 1937). Аристотель прямо связывает свою концепцию Д. с проблемой жизни: «Таким образом, необходимо душу признать сущностью, своего рода формой естественного тела, потенциально одаренного жизнью. Сущность же есть осуществление (энтелехия), таким образом [душа есть] завершение такого тела» (там же, II 1, 412 а19–21). Этим учением Аристотель заложил основу одной из самых живучих идеалистич. традиций в биологии – витализма. Показательно, что в своей классификации Д. – растительной, животной и человеч. – Аристотель рассматривал последнюю как вполне нематериальную силу – интеллект, разум. В этом пункте его взгляды ближе всего к Платону с его различением Д. чревной, чувственной и разумной. В эпоху эллинизма в философии, в решении проблемы Д. в частности, усиливаются идеалистич. тенденции в прямой связи с разработкой системы христианского монотеизма. Идеалистич. характер религ. концепций Д. связан с идеей единого бога-творца. Оставаясь индивидуальным оживотворяющим началом, Д. проецируется на бога в понятии божеств. мировой животворной силы – духа, и толкуется как производное последнего. Именно в такой трактовке понятие Д. выступает в идеалистич. философии неоплатонизма, а также у ср.-век. философов. Показательно, что в этих филос. системах мировой ум стоит выше не только индивидуальных, но и мировой Д. Окончательно складывается идеалистич. теория, согласно к-рой всякое действие, активность связаны исключительно с силой разума, идеальной по природе. Если в античности Д., как и тело, есть реальная частица мира (космоса), то уже в неоплатонизме и гностицизме развивается крайняя мистич. теория истечения (эманации), согласно к-рой мир представляет собой истекающие из единого неизреченного бога ступени: мировой ум – мировая Д. – индивидуальная Д. – материя. Единств, реальность – мистическая духовная первооснова. Напр., согласно Плотину, Д. познает бога только путем «слияния» с ним, в состоянии мистич. экстаза. Уже в гностицизме (Василид) выражена идея, получившая в средние века значение догмата, что «очищение» Д. происходит через знание «слова божия» – Евангелия. Так обосновывается характернейшее учение ср.-век. церк. идеологии о том, что единственно подлинная наука – богословие. В философии ср. веков происходит персонификация бога (Августин, Ансельм, Фома Аквинский), закрепившаяся в центр, догме христ. церкви – догмате о триединстве. Соответственно этому, индивидуальная Д. толкуется как образ бога в человеке. С позиции догмата о троице церковь выступает против крайней мистич. неоплатоновской концепции эманации (напр., против учения Иоанна Скота Эриугены). Однако влияние последней проходит все же через всю ср.-век. философию (аль-Фараби, Ибн Гебироль, Бернард Шартрский, Бонавентура и др.). В соответствии с определ. классовой направленностью христианства, ср.-век. концепция Д. используется для обоснования аскетич. морали. Идея о бессмертии Д. включается в религ. учение о загробном «возмездии» (концепции рая и ада). Это учение подробно развивается церковью соответственно с догматами о «воскресении» и «страшном суде». При этом богословы наталкиваются на противоречие, связанное с проблемой единства Д. и тела. Так, Фома Аквинский оказывается в недоумении перед таким вопросом: «Мы не можем называть воскресением такое положение, когда душа не возвращается в то же самое тело, поскольку воскресение есть второе возникновение. И, следовательно, если душа приобретает не то же самое тело, то это будет уже не воскресение, а скорее приобретение нового тела» («Summa Theologiса», pt. 3, Q 79, Art. 1). Т.о., религ. учение о воскресении фактически оказывается своего рода реминисценцией первобытного представления о бессмертии Д. и тела, в к-рое вкладывается содержание определ. понятий классовой морали, причем даже самая форма изложения, как и открытое нежелание замечать полную абсурдность этих представлений, свидетельствует о том, что их назначением является скорее эмоциональное воздействие на верующих для «уловления» их душ. Откровенно и даже наивно это выражено в совр. Католической энциклопедии: «Нам задают вопрос: как может материальное пламя мучить демонов или человеческие души до воскресения тела? Но если наша душа так соединена с телом, что она остро чувствует боль, причиняемую огнем, почему же тогда всемогущий бог не может привязать даже чистые духи к какой-нибудь материальной субстанции так, чтобы они испытывали мучение более или менее подобное боли, причиняемой огнем, которую душа может чувствовать на земле?» (Catholic Encyclopedia, v. 7, p. 211). Для философии эпохи Возрождения вопрос о Д. являлся важной составной частью проблемы личности. Резкий протест против ср.-век. аскетизма и уничижения человека перед лицом бога проявился в обращении философов Возрождения к античному наследству. Оно шло по двум линиям. Нек-рые обращались к идеализму Платона и неоплатоников, истолковывая их учения в духе панпсихизма, идеи о единстве природы и человека. При этом Д. человека как его духовная сущность истолковывалась как источник могущества личности, близости человека к природе и его господства над ней (Пико делла Мирандола, Валла, Фичино, ранний Бруно). Философы Возрождения утверждали могущество разума, а добродетель характеризовали как живую, разумную и активную силу, утверждающую творч. энергию личности (понятие «вирту»). Др. линия освоения антич. наследства характеризовалась натуралистич. тенденцией. Философы этого направления (Помпонацци, Телезио, Вивес, Парацельс и др.) продолжали линию антич. натурфилософии, толковали Д. как активный материальный элемент. Они, как правило, обращались к антич. теориям (Алкмеон и др.) о мозге как местопребывании Д. и о нервах как путях ее движения. В теории Д. философов эпохи Возрождения формировалась философия бурж. индивидуализма. Вместе с тем открывалась возможность свободного исследования явлений психики и жизнедеятельности человека, без стесняющих оков ср.-век. теологич. догматики. Рубежом в развитии понятия Д. в новое время явилась теория Декарта. В ней получило законченное выражение разделение понятий жизни и Д. и последнее отчетливо сводилось к понятию мышления. «. Смерть никогда не наступает по вине души, но исключительно потому, что разрушается какая-нибудь из главных частей тела» (см. «Страсти души», в кн.: Избр. произв., 1950, с. 596, 597). Декарт строго разграничивал тело, управляемое физич. законами, и разумную Д. Т.о., психологич. проблема Д., родившаяся в контексте дуализма Декарта, была сформулирована как проблема соотношения психического и физического (психофизическая проблема). Эта постановка вопроса надолго определила направление развития понятия Д. в новое время. Однако сам Декарт не нашел решения этого вопроса. Именно неразрешимость проблемы психофизич. взаимодействия явилась для Декарта основанием для дуалистич. вывода о двух независимых субстанциях. Тем самым картезианский дуализм стал исходным пунктом двух расходящихся линий развития взглядов на природу и сущность Д. – спиритуалистич. и эмпирич. концепции. Вместе с тем сам Декарт в трактовке психики как одной из функций живого организма стоял на позициях механистич. материализма, а идеалистич. объяснение распространял на мышление и волю человека, принципиально отделяя их от психич. процессов, происходящих в теле. Материалистич. позиция Декарта в вопросах психологии выявляется в его обращении к физиологич. эксперименту, результатом чего явилась гипотеза рефлекса. Последовательно проведенная, эта т. зр. воплотилась в декартовской трактовке живого тела как машины, пассивного аппарата, преобразующего падающие на него раздражения в двигательные реакции. Здесь гносеологич. проблема взаимодействия субъекта и объекта фактически устранялась, а соответств. психологич. проблема взаимодействия Д. и тела именно поэтому оставалась открытой. Беспомощная попытка Декарта решить ее предположением о воздействии Д. на тело через шишковидную железу осталась историко-филос. курьезом. Эту трудность в рамках рационалистич. монизма разрешил Спиноза. Он понял, что совпадение идеального образа и материального объекта, т.е. познание, возможно только, если признать единство субстанции. Применительно к индивиду это означало признание единства Д. и тела. Однако Спиноза не располагал материалом для решения последнего вопроса в конкретном плане. Он категорически отрицал попытки отождествить протяженность и мышление (как это делал, напр., Гоббс), но в доказательстве единства Д. и тела ему пришлось идти опосредствованным путем: через признание мышления и протяженности атрибутами субстанции (природы) . Рассматривая затем тело как модус протяженности, а Д. как модус мышления, Спиноза пришел к выводу о том, что «порядок и связь идей те же, что порядок и связь вещей». Отсюда». модус протяжения и идея этого модуса составляют одну и ту же вещь, только выраженную двумя способами» (Избр. произв., М., 1957, т. 1, с. 407). Понимая Д. как «мыслящую вещь», Спиноза принимал для ее обозначения лат. термин mens, к-рый означает и Д., и дух, и ум. Для Спинозы эти понятия совпадают. Эта умозрит. т. зр. привела Спинозу к видимости психофизич. параллелизма: состояния Д. и тела образуют как бы два параллельных ряда. На самом деле здесь нет психофизич. параллелизма, поскольку и мышление, и протяжение, соответственно и их модусы – Д. и тело, совпадают в субстанции. Однако эта видимость параллелизма порождена деиствит. ограниченностью материализма Спинозы – его созерцательностью и рационалистич. характером. Перевод проблемы Д. в план эмпирич. психологич. исследования был осуществлен Локком («Опыт о человеческом разуме»). Локк выступил против схоластич. метода рассмотрения Д. как некоей субстанции, а душевных явлений – как «субстанциальных качеств». Он резко возражал против теории «врожденных идей» как изначального содержания Д. Это содержание, по Локку, целиком происходит из воздействий на Д. внешнего мира (ощущения, чувств. опыт) и внутр. действий Д. (рефлексия, внутр. опыт). «На опыте основывается все наше знание, от него в конце концов оно происходит» (Избр. филос. произв., т. 1, М., 1960, с. 128). На этом основании Локк трактует Д. как tabula rasa. В отношении вопроса о материальной или нематериальной природе Д. он считает, что». нет настоятельной необходимости решить вопрос в ту или другую сторону. На мой взгляд, этот вопрос находится за пределами нашего познания. » (там же, с. 529). Т.о., утверждение эмпирич. подхода к проблеме Д. в локковском сенсуализме не только не сняло проблемы ее природы и происхождения, но поставило ее более конкретно и резко. В философии Беркли и Юма сенсуалистич. эмпиризм достигает крайнего субъективно-идеалистич. выражения, причем Беркли, чтобы избежать солипсизма, вынужден был трактовать индивидуальных субъектов как множество «духов», т.е. откровенно спиритуалистически. По-новому ставится проблема Д. и в материалистич. философии 18 в. Она переводится в естественно-науч. план рассмотрения Д. как функции мозга. Однако вследствие неразработанности физиологии нервная деятельность вообще и мышление в частности трактуются с т. зр. механики (Толанд, Ковард, Гартли). Эта материалистич. механистич. концепция получила наиболее полное выражение в воззрениях франц. материалистов 18 в. В понимании материального субстрата психики среди них существовали разные точки зрения. Дидро и Робине считали возможным относить ее к конечным элементам материи вообще. К ним примыкали Гольбах, Ламетри и Гельвеций, к-рые признавали психику функциональной способностью определ. образом организованной материи. А. Н. Радищев, обозревая органич. природу, находил несколько ступеней «одушевленности», начиная от простой раздражительности, свойственной растениям, кончая мышлением, присущим человеку, и ставил развитие психики в зависимость or уровня и организации вещественности». То, что обыкновенно наз. «душой», есть совокупность жизненных и психических свойств «вещественности». «Душа» «свойственна» мозгу, «. все твои усилия, чтоб отделить душу твою от тела, напрасны суть и бессильны» (Избр. филос. и обществ.-политич. произв., 1952, с. 355). Материалистич. воззрения на природу Д. развивают также нем. материалисты 18 в. Штош, П. Вольф и др. Предположит, характер суждений материалистов 18 в. о природе и происхождении Д. проистекает не из умозрительного агностицизма, а из трудности вопроса и недостаточности положит. науч. знаний. Материализм 18 в. является рубежом, знаменующим конец господства метафизики как содержат. филос. науки, включающей в себя и естественнонауч. проблемы, и начало освобождения и отделения естествознания как системы положит. наук (см. К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч., 2 изд., т. 2, с. 141). Соответственной проблема Д. у них впервые сознательно ставится как проблема естественнонаучная. С этого времени различие материалистич. иидеалистич. трактовки Д. приобрело качественно новое содержание. Первая стала объективно синонимом науч. подхода, а вторая – метафизического. К этому различию относится известная характеристика отношения науч. и идеалистич. психологии у Ленина: «. пока не умели приняться за изучение фактов, всегда сочиняли a priori общие теории, всегда остававшиеся бесплодными. Метафизик-психолог рассуждал о том, что такое душа? Нелеп тут был уже прием. Нельзя рассуждать о душе, не объяснив в частности психических процессов: прогресс тут должен состоять именно в том, чтобы бросить общие теории и философские построения о том, что такое душа, и суметь поставить на научную почву изучение фактов, характеризующих те или другие психические процессы» (Соч., т. 1, с. 126–27). Создание «научной почвы» осуществилось далеко не сразу, тем не менее основы этого пути были заложены материалистами 18 в. В школьной философии этого периода (Хр. Вольф), а также у Канта, Мендельсона, Тетенса появляется подразделение психологии на эмпирич. и рациональную. Кант дал убедит. критику декартовской рациональной психологии, выводившей субстанциональность Д. из положения «я мыслю, следовательно я существую». Он показал, что это заключение есть паралогизм, поскольку в нем «. единство сознания есть только единство в м ы ш л е н и и, посредством которого однако вовсе не дан объект» («Критика чистого разума», СПБ, 1915, с. 246). Однако сам Кант определил Д. с позиций субъективного идеализма, как восприятие внутр. состояний субъекта. Кантовское отрицание принципиальной возможности изучения психики объективными методами оказало значит. влияние на развитие психологии и было одной из важных причин того, что эмпирич. психология длит, время оставалась основывавшимся на самонаблюдении описанием душевных явлений. Трудность решения проблемы Д. и тела обнаруживается в той беспомощности, с к-рой ее пытался решить Гегель. В этом вопросе его не выручила развитая им диалектика; идеализм не дал ей проявиться как диалектике самого предмета и обрек на роль чисто словесной спекуляции. Д. есть, по Гегелю, первая форма проявления духа: «Поскольку. все материальное снимается действующим в природе в-себе-сущим духом, и это снятие завершается в субстанции души, постольку душа выступает как идеальность в с е г о материального, как в с я к а я вообще имматериальность. » (Соч., т. 3, М., 1956, с. 60–61). Критика гегелевского идеализма в трактовке этой важной проблемы была важной задачей для Фейербаха, к-рой он посвятил специальный раздел в работе «О спиритуализме и материализме. » (см. Избр. филос. произв., т. 1, М., 1955, с. 538–63). Фейербах отметил верные замечания Гегеля о том, что мнение, по к-рому человеку вовсе не следовало бы иметь тела, отвлекающего его от духовной жизни, является пустым, т.к. между телом и Д. существует интимная связь: «. если я буду вести себя соответственно с законами моего телесного организма, то душа моя будет в своем теле свободной» (Гегель, Соч., т. 3, с. 192). Однако сразу вслед за этим Гегель фактически отменил это утверждение на том основании, что единство Д. и тела есть непосредственное, а «форма н е п о с р е д с т в е н н о с т и упомянутой выше гармонии противоречит понятию души, ее назначению быть к себе самой относящейся идеальностью» (там же, с. 193). Фейербах противопоставил гегелевской трактовке единства Д. и тела свою, материалистическую. Он указал, что Гегель понимает «непосредственное» как «момент» логич. развития понятия, в то время как единство Д. и тела непосредственно в самой жизни. «Это единство неразложимо для всех диалектических фокусов опосредствования и является непосредственным не только в логическом смысле, но и в физическом, в телесном смысле» (Избр. филос. произв., т. 1, с. 545). В др. сочинении Фейербах развил свои взгляды: о материальном содержании понятия Д. («Против дуализма тела и души, плоти и духа», см. там же, с. 211–238). Д. есть функция человеч. организма. «Мыслит и ощущает не душа, – потому что душа есть только олицетворенная и гипостазированная, превращенная в особое существо, функция или явление, мышления, ощущения и воли, – и не мозг, потому, что мозг есть физиологическая абстракци я, орган, вырванный из целостности, из черепа, из лица, из тела вообще, фиксированный как нечто самостоятельное. Но органом мысли мозг служит лишь в связи с человеческой головой и телом» (там же, с. 224). Т.о., в концепции души Фейербах, в противовес вульгарному, «физиологич.» материализму, развивал глубокую идею человека как целого. Более того, единство субъекта и объекта, а следовательно, Д. и тела Фейербах усматривал в живом творчестве, разделение же их – только в акте рассудочной рефлексии. Эти замечат. мысли остались у Фейербаха, однако, умозрит. утверждениями без достаточного доказательства и развития и в рамках его созерцат. антропологизма. Вот почему они не оказали большого влияния на последующее развитие проблемы единства Д. и тела. Проблема отношения Д. и тела вновь стала в центре внимания философов и естествоиспытателей в 19 в., в-связи с успехами естеств. наук (физиологич. исследования центр, нервной системы, возникновение психофизиологии органов чувств). Однако непреодоленный картезианский дуализм вновь заводил психофизич. проблему в тупик. Такой дуалистич. характер имела концепция психофизич. параллелизма, к-рая была сформулирована еще во 2-й пол. 17 в. учениками Декарта – окказионалистами (Мальбранш, Гейлинкс) и получила широкое распространение и развитие во 2-й пол. 19 – нач. 20 вв. (Фехнер, Вундт, Паульсен, Эббингауз). Как считали параллелисты, ряду физич. процессов соответствует ряд процессов душевных. Эти ряды протекают строго параллельно и поэтому возникает иллюзия их причинной связи. Однако психическое не порождается физическим, а лишь сопровождает его. Не выводя психологию из тупика, психофизич. параллелизм являлся удобной ширмой, за к-рой скрывались те, кто избегал принципиальной постановки проблемы, занимая мнимо нейтральное положение в отношении материализма и идеализма, в действительности же протаскивая идеализм в экспериментальную психологию (эмпирич. параллелизм Челпанова). Вместе с тем в психологич. исследованиях И. Мюллера, Гельмгольца, Фехнера, Вебера и др. продолжалась на новом уровне развития физиологич. знаний и механистич. традиция Декарта. Позитивистское по направлению, это течение исключало историч. подход к проблеме психики. Поэтому задача сводилась к выяснению новыми естеств.-науч. методами «локализации» Д. в нервных структурах и процессах. Поскольку в этих исследованиях игнорировалась проблема происхождения сознания и его обществ. природа, природа психики оставалась для представителей этого направления не выясненной. Дюбуа-Реймон объявил Д. относящейся к числу непознаваемых для науки проблем. В связи с развитием естествознания иначе была поставлена и проблема активности сознания. Предпринимались попытки распространить на явления душевной жизни закон сохранения энергии путем допущения особого вида «психической» энергии (Леман, Штумпф). В то же время бурж. эмпирич. психология стремится ограничиваться анализом «душевных явлений», «фактов сознания», не ставя вопроса о сущности Д. Такая половинчатая позиция давала возможность «избегать» столкновения с идеалистич. идеологией и тем сохранять в отношении к ней лойяльность, а также создавать видимость «чистоты» и «объективности» науч. исследования. В конечном счете, это вело к тому, что в результате отказа от борьбы с реакционной идеологией в эмпирич. психологию исподволь проникали спиритуалистич. взгляды на Д. Спиритуалистич. концепция Д., восходящая к Декарту и Лейбницу, имела в своей основе две предпосылки. Первая – наличие особой духовной субстанции, к-рая ничего общего с материей не имеет и законам причинности не подлежит. Взаимодействие между Д. и телом принципиально невозможно (пространственное не может действовать на непространственное, и наоборот). Для решения этого неустранимого противоречия Декарт апеллировал к божеств. вмешательству: взаимодействие Д. и материи осуществляется непонятным образом в шишковидной железе. На тех же путях ищут решение спиритуалисты 19 и 20 вв. (Лотце, Дриш, Бергсон, С. Трубецкой и др.). Для Бергсона, напр., мозг – лишь передаточная инстанция для существующего вне и независимо от тела духа. Лопатин, допуская, что душевная жизнь есть функция мозга, делал спиритуалистич. оговорку, что это такая функция, к-рая предполагает «нечто кроме мозга». Вторая предпосылка спиритуалистич. психологии, преим. нового времени, – предпосылка независимого существования Д. от душевных явлений (Липпс, Фонсегрив, Л. М. Лопатин, Вл. Соловьев, С. Франк, А. Введенский и др.). Душевные явления изменчивы, текучи, непостоянны, сложны. Д. проста, едина, сверхвременна. Это та неподвижная ось, вокруг к-рой вращается содержание нашей душевной жизни. Уже Вундт и Фехнер противопоставили «низшим» психич. явлениям, изучаемым психофизиологией органов чувств, «высшие» – мышление, сознание, к-рые они трактовали спиритуалистически. Психич. явлениям, материалистич. интерпретацию к-рых уже невозможно было оспаривать, противопоставлялась Д. как некая субстанция, «. душа есть закономерная с в я з ь психического бывания, происходящего в каком-нибудь индивидууме» (Липпс Т., Руководство к психологии, СПБ, 1907, с. 139). Лопатин, помимо акта восприятия, говорит о наличии воспринимающего «Я», к-рое непосредственно воспринимает эти восприятия. Своеобразный вариант спиритуалистич. трактовки Д. с позиций неокантианства предлагал А. Введенский, утверждая трансцендентность понятия Д. нашему сознанию и находя, что Д. предмет не науки, а веры. Спиритуалистич. концепция Д. «обосновывается» интроспективным методом психологич. исследования и в свою очередь «обосновывает» последний. Представляя Д. замкнутым миром, доступным лишь самонаблюдению, спиритуалисты в корне отрицают возможность объективного исследования в психологии. Утверждая, что все познается «через призму нашего духа», Лопатин, напр., делает вывод: именно поэтому то, что совершается в самой Д., познается без всякой «посредствующей призмы», т.е. интроспективно. Спиритуалистическая по предмету, интроспективная по методу, творчески бесплодная, идеологически реакционная, обнаруживающая глубокое родство с религ. мировоззрением, идеалистич. психология пожинает плоды дуалистич. противопоставления тела и Д. Т.о., понятие Д. в совр. психологии и философии стало знаменем наиболее реакц. школ идеализма (неотомизм и др.). Науч. понимание явлений психики развивалось под знаком материалистич. философии в острой борьбе с идеализмом. В домарксистском материализме наиболее развитая и обоснованная материалистич. концепция Д. принадлежит Чернышевскому. В произв. «Антропологический принцип в философии» он исходит из положения о материальном единстве мира как основы науч. решения узловых проблем естествознания. Филос. же точка зрения состоятельна только в том случае, если согласуется с последним. «Принципом философского воззрения на человеческую жизнь со всеми ее феноменами служит выработанная естественными науками идея о единстве человеческого организма; наблюдениями физиологов, зоологов и медиков отстранена всякая мысль о дуализме человека» (Избр. филос. соч., т. 3,1951, с. 185). Соответственно Чернышевский утверждает строгую детерминированность всех явлений психики. Эти материалистич. воззрения стали методологич. основой рефлекторной теории психики, разработанной И. М. Сеченовым. Ее преемником явилась теория высшей нервной деятельности И. П. Павлова, ставшая науч. решением старой филос. проблемы Д. и тела. В рефлекторной теории Сеченова – Павлова материалистич. концепция психики как функции мозга была наполнена конкретным науч. содержанием и стала, т.о., методологич. основой совр. нейрофизиологии. Произошло взаимообогащение и науки, и философии. Материалистич. отвергание И. П. Павловым всякого противопоставления психики («Д.») и мозга как «дуализма», подкрепленное результатами развитой науч. теории, получило значение неопровержимого доказательства правильности материалистич. решения проблемы «Д.» и тела. Марксистская философия понимает душевную жизнь человека в соответствии с науч. знаниями о ней. Поэтому в диалектич. материализме слово «Д.» употребляется только как синоним слова «психика». Проблематика, связанная в истории философии с понятием Д., решается наукой (прежде всего совр. науч. материалистич. физиологией и психологией; см. Высшая нервная деятельность) и теорией отражения. Марксизм-ленинизм рассматривает психич. деятельность человека как социально обусловленное явление, как продукт историч. развития. См. Психика, Сознание, Психология. Термин «Д.» распространен в повседневном словоупотреблении (ср. «душа-человек», «душевный покой» и т.п.), по содержанию обычно соответствует понятиям «психика», «внутренний мир», «переживание». Лит.: Маркс К. и Энгельс Ф., Немецкая идеология, Соч., 2 изд., т. 3, с. 25–30; Энгельс Ф., Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии, Маркс К. и Энгельс Ф., Избр. произв., т. 2, М., 1955, с. 349–50; Ленин В. И., Материализм и эмпириокритицизм, Соч., 4 изд., т. 14, гл. 1; его же, Философские тетради, там же, т. 38, с. 247, 281–85, 292; Чернышевский Г., Антропологический принцип в философии, Избр. филос. соч., т. 3, [М.], 1951; Сеченов И. М., Избр. филос. и психол. произв., М., 1947; Вольф X., Разумные мысли о силах человеческого разума и их исправном употреблении в познании правды, СПБ, 1765; Лопатин Л. М., Курс психологии, М., 1903; Новые идеи в философии. Сб. 8, СПБ, 1913; Франк с. Л., Душа человека, М., 1917; R?v?sz G., Geschichte des Seelenbegrilfes und der Seelenlokalisatlon, Stuttg., 1917; Rоhde E., Psyche, 9 und 10 Aufl., Bd 1–2, T?bingen, 1925; Jung К. G., Seelenprobleme der Gegenwart, Lw., 1932; К1ages L., Der Geist als Widersacher der Seele, 3 Aufl., [Bd] 1–2, M?nch.–Bonn, 1954. А. Петровский, М. Туровский. Москва. . смотреть

ДУША́, и́, ж.1.Нематериальное (по религиозным представлениям — божественное, бессмертное) начало в человеке, носитель жизни.Человѣк от двоих частей от . смотреть

Источник статьи: http://rus-russian-stress-dict.slovaronline.com/902-%D0%B4%D1%83%D1%88%D0%B0